Київський композитор XVII сторіччя, Микола Павлович Дилецький
Ой славен, славен Київ горами,
славен святими церквами
А ще й славніший Київ,
красніший і доньками, і синами
У нас на Русі над дива
усі дивніший Київ і Поділ
Печерське давне,
Софія славна
і Златоверхий Михаїл
Києве місто Троє фрігійськаР
име для Матері Руси
Єрусалиме град незборимий
ми твої вої і сини.
Станемо дружно мужньо потужно
від гір узвозами на діл
В нас на знаменах,
щитах черлених
архангел божий Михаїл.
Вчені й герої,
святі і вої землі твоєї цвіт і сіль
Славу велику
їх многолику не з’їсть ні час,
ні тлінь, ні цвіль
Своїм нащадкам
зоставім в спадку
для взору славу наших діл
Щоби й на небі стоять при тебі
Архангел божий Михаїл
Закину ще сюди це відео, тут багато цитат з робіт європейських мандрівників та істориків які згадують Україну козацької доби, багато де вказується не тільки рік написання та назва твору, а й навіть сторінка чи абзац де можна знайти подану цитату
Якби взимку 1648 року Хмельницький не повернув військо до Києва - то мали б 4 мільйонну Гетьманщину і не потрібний би був ніякий протекторат
Спойлер:
У наведеній вище статті С. Коваленка про геополітичну доктрину Богдана Хмельницького автор зіставляє кількість населення тодішньої України та її сусідів. Ось його цифрові викладки:
Козацька Україна — 2 млн. чол.;
Річ Посполита — 7 млн. чол.;
Московське царство — 5 млн. чол.;
Кримське ханство — 2 млн. чол. (з них — 1 млн. полонених українців);
Молдавське князівство — 1 млн. чол.99
Проблему зрівняння балансу з Річчю Посполитою, на думку С. Коваленка, можна було вирішувати шляхом відторгнення від неї та приєднання до українсь*кої держави воєводств, заселених українцями. «Це могло додати українській дер*жаві 3 млн. осіб і у такий спосіб зменшити кількість населення Речі Посполитої. Тобто протистояння 2 млн. людності української держави і 7 млн. — Речі Поспо*литої могли перетворитися на 5 млн. проти 4 млн. відповідно», — пише дослідник100.
Попри певну механістичність, а також деякі сумнівні цифри (зокрема, насе*лення Кримського ханства подається з посиланням на уславленого турецького мандрівника Евлія Челебі, відомого своїми перебільшеннями; на жаль, інших да*них не маємо), креслення С. Коваленка в цілому правильно відображують ситуа*цію. Спробуємо внести деякі уточнення й спроектувати його модель на мислиму державу гетьмана Мазепи та її геополітичні перспективи.
Отже, Козацька держава. Після Андрусівського перемир’я та Вічного миру під владою Мазепи опинилася половина Богданової держави. Територія Гетьманщи*ни скоротилася приблизно вдвічі й дорівнювала території Бранденбургу. За підра*хунками Сергія Павленка, населення Гетьманщини становило 1,2 млн. осіб (за іншими даними — 1,5 та 1,8 мільйона)101. Денис Журавльов наводить схожі циф*ри: 1 — 1,5 млн. чоловік102. Ми ж у своїх розрахунках будемо спиратися на цифру, визначену в академічному виданні Інституту історії АН УРСР, позаяк у питаннях, що не торкалися ідеології, українська радянська історіографія була неупередженою і коректною. Отож у багатотомній «Історії Української РСР» населення Ліво*бережної України на кінець XVII ст. обчислюється у 1,5 млн. чоловік103. Як бачи*мо, і за людністю Гетьманщина була схожа на Бранденбург, з якого постала найпо*тужніша на сьогодні європейська держава — Німеччина.
Точні дані щодо українського населення маємо за 1719 рік. Тоді в Лівобережній Україні українців жило 1755,4 тис. чол., Правобережній — 2138 тис. чол.104. «У 1719 р. на землях, підкорених двома імперіями, мешкало майже 5740 тис. ук*раїнців, у тому числі на землях Росії — 4449,8 тис.», — наводить дані В. О. Романцов105. Зазначимо, що дослідник дещо поквапився приєднувати західноукраїнські землі до складу Австро-Угорської імперії — тоді, до розподілів Польщі, вони нале*жали Речі Посполитій. Тут для нас важливе визначення точної цифри українсько*го населення. Отже, на Правобережній та Лівобережній Україні мешкало майже 4 млн. чол.; на етнічних українських землях — понад 5,7 млн. чоловік. Чи достатньо було цього для контролю над мислимою Мазепою державою? Для відповіді на це запитання поглянемо на суміжні країни.
Річ Посполита. У часи її піднесення на початку XVII ст. територія держави сягала 1040 тис. кв. кілометрів з населенням 11 млн. чоловік106. Це була, безумов*но, найпотужніша держава Східної Європи. Та з 1620-х рр. Польща почала втрача*ти свої землі. Але за оцінками провідних істориків, її територія в XVII ст. стано*вила 940 000 кв. кілометрів107. І вже в середині того століття населення країни скоротилося до 7 млн. чоловік108. Фатальною для Речі Посполитої стала револю*ція Богдана Хмельницького. Відтоді Польща поступово, проте невпинно втрачає свою територію, допоки зовсім не перестала існувати під тиском могутніх сусідів, які розподілили її наприкінці XVIH століття. «Політична перевага Польщі в Східній Европі, в XV і XVI столітті безперечна, опиралася, однак, все-таки на посіданні великої, й багатої України. Коли українська визвольна війна 1648 р. утворила українську Гетьманщину й вона прилучилася 1654 р. до Московщини, зараз наступило рішуче пересунення сил у всій Східній Европі. Московщина, що півстоліття тому назад стояла (почасти завдяки Польщі) над берегом пропасти, прийшла через федерацію з Україною до переваги в Східній Европі й стала по дальшому півстолітті могутньою Російською Імперією», — писав Степан Рудницький109. Отже, Україна стала тим «важелем», що докорінно змінив усю геополітичну ситуацію в Європі.
Тепер погляньмо у бік нової геополітичної суперпотуги — Росії. На відміну від Польщі, дані про її населення нам доведеться витягати з різних, інколи суперечли*вих джерел. Для початку перегорнемо сторінки монографії учня класика російсь*кої історіографії Василя Ключевського — Павла Мілюкова. Він стверджував, що на час смерті Петра І населення Росії дорівнювало приблизно 13 млн. чоловік110. Але потім історик робить непоправну, з точки зору російської імперської історіо*графії, помилку. «Число дворів від 1678 до 1710 року зменшилося на 20%, тобто одна п’ята дворів, що сплачували податки, зникла»111. Це означало, що «прорубу*вання вікна в Європу» коштувало Росії п’ятої частки населення. Може, саме тому, вельми цікава книжка Мілюкова не перевидавалася ані в радянські часи, ані після них.
Та в даному випадку нас більше цікавлять останні дані російської історичної та демографічної науки. «Населення, розкидане по величезному просторі Росії, ста*новило наприкінці XVH століття всього лише 5,6 млн. чоловік», — пише доктор історичних наук, професор Євген Анісімов. «У сусідній, порівняно невеликій Польщі жило 8 млн. чоловік, а про Францію, де було 19 млн. чоловік, не доводить*ся й говорити — густонаселена по тих часах країна!», — додає він112.
Чому така величезна розбіжність у цифрах? А тому, що Мілюков рахував усе населення Російської імперії, а сучасний вчений цілком слушно обмежився суто російською людністю країни, відносячи до неї й українців. Адже неросійське на*селення тодішньої імперії було радше її геополітичним мінусом, аніж плюсом. І такий стан справ зберігався відтоді, як Росія почала реально перетворюватися на імперію з другої половини XVI ст. після завоювання Казанського і Астрахансько*го ханств. З того часу так звані національні меншини беруть активну участь в усіх повстаннях, селянських війнах та революціях в Росії, послаблюючи її державний організм. Не була винятком і петровська епоха, коли Московія юридично пере*творилася на Російську імперію. Так, у повстанні Кодратія Булавіна 1707 — 1708 рр. «активну участь взяли. пригноблені народності — татари, мордва та ін.»113.
Англійський дипломат Чарльз Вітворт, який був свідком тих подій, мав усі підстави стверджувати: «при підрахунку сил царя варто враховувати лише голов*ним чином природних московітів; тільки з них формуються й складаються його регулярні війська, за винятком невеликих доповнень із мордви й черемиських татар, які поступово були цивілізовані й підкорені»114. Далі дипломат наводив чисельність тих самих московітів. За його підрахунками, вона становила 6 540 000 чоловік; за іншими його даними — 4 200 000 душ115. Тобто маємо цифру, яка прак*тично збігається з даними Євгена Анісімова. Зауважимо, що складником цифри Анісімова є українське населення Лівобережжя, яке становило приблизно 1,5 млн. чоловік.
Таким чином, зіставлення кількості населення українських земель з населен*ням Польщі та Росії показує, що українці за людськими ресурсами практично не поступалися суміжним державам. І цих ресурсів цілком вистачало на державо*творення. Більше того, протягом наступних двох століть українці випереджали своїх сусідів по темпах росту населення. «З початком нинішнього [XX] століття були числа уродин і приросту людей на Україні такі: Волинь — 4,5% і 2%, Поділля — 4,3% і 1,8%, Київщина — 4% і 1,4%, Херсонщина — 4,5% і 2%, Таврія — 4,2% і 1,9%, Катеринославщина — 5,6% і 2,8%, Чернігівщина — 4,6% і 2%, Полтавщина — 4,3% і 1,9%, Харківщина — 4,9% і 2%», — писав Степан Рудницький. І далі: «На сотню людей прибуває на Україні щороку двох. У Франції двох прибуде за більш як 10 літ! Навіть у Німеччині прибуває за десять літ лиш 14 людей — у нас звиш 20. От у сім є й надія. Вже тепер українці множаться значно сильнійше, як інші народи Європи»116. І в іншому місці: «цифра родин (середня 4,5% річно, доходить, пр., у Катеринославщині до, 5,6% річно!) — найбільша в Европі, а може, й по всій Землі.
Коли не така велика смертність дрібної дітвори, яка знов випливає з низького стану освіти, то природний приріст українців (2%), і так найбільший поміж наро*дами Европи, був би ще кращий»117.
Ще однією промовистою ілюстрацією сприятливого демографічного розвит*ку українських земель є підрахунки П. Мілюковим щільності населення восьми російських губерній в рамках адміністративно-територіального поділу країни Петра І. У 1724 р. найбільш густо заселеною була Московська губернія — 29,4 чол. на кв. версту. У Київській губернії (тобто Україні) ця цифра дорівнювала 11,2 чоловіка. Але, за даними на 1885 р., ситуація суттєво змінилася. У Московській губернії щільність досягла 42,5, а в Київській — 55,2! Третє місце посідала Азовсь*ка губернія, що значною мірою заселялася українцями — 42,1 чоловіка118. Отже, Україна впевнено виходила на європейські показники. На кінець ХІХ ст. щільність населення становила: в Австро-Угорщині — 63,8 чол. на кв. кілометр; у Франції — 71,5; у Німеччині — 91,5 і т. д.119
Треба зазначити, що ці тенденції досить чітко окреслилися за часів Мазепи й він як далекоглядний політик мав їх відчувати.
І ще одне, хоча й опосередковане свідчення того, що у Мазепи вистачило би людського матеріалу для побудови незалежної держави. Йдеться про історичний досвід Швеції.
«У першій половині XVH ст. Швеція досягла своєї давньої заповітної мети — затвердила за собою панування на Балтиці (так званий Балтійський домінат). Найбільше вона одержала по Вестфальському миру 1648 р.: відтепер і південні береги Балтійського моря або повністю ввійшли до складу Швеції, або перейшли під її контроль. Балтійське море дійсно перетворилося на «шведське озеро». Та*ким чином, у Північній Європі після Тридцятирічної війни виникла велика дер*жава. У ній налічувалося до 3 млн. населення, що складалося зі шведів, фінів, карел, росіян, естонців, латишів, німців, датчан. Великодержавна політика Швеції порушувала життєві інтереси Росії, Польщі, Німеччини, інших країн, зацікавле*них у балтійській торгівлі», — зазначалося в радянській багатотомній Всесвітній історії120. За підрахунками автора цієї статті, територія, контрольована Швецією у період її найбільшої могутності, становила близько 900 тис. кв. кілометрів. Це була багатонаціональна держава імперського характеру. Шведи розуміли, що сусідні країни, «зацікавлені в балтійській торгівлі», теж мають імперські устремління й спробують відібрати у них завойовані території, для чого можуть у перспективі утворити коаліцію, як воно згодом і сталося. Тому Шведська імперія шукала собі союзників для протистояння своїм могутнішим за людськими ресурсами супро*тивникам.
В українській історіографії усталилася думка, що ініціатором шведсько-україн*ського союзу був Богдан Хмельницький, який 1650 р. звернувся до шведської королеви Христини пропонуючи їй воєнний союз проти Речі Посполитої, а потім налагодив тісні стосунки з Карлом Х. Про це казав під час укладення Корсунської угоди Іван Виговський: «Ми, Іван Виговський, гетьман війська Запорізького з усім військом Запорізьким тим заявляємо — сповняючи наміри покійного Б. Хм., нашого попередника, що для загального добра всього війська постановив був війти в згоду і союз з початку з світлішою королевою Христиною, а потім з щасливо нині пануючим Карлом-Густавом королем шведським й. мл., ми не захотіли відсту*пити від цих його спасенних замірів прагнучи так само бачити в як найкращім розцвіті військо Запорізьке, а його привілегії й вільності в повнім захованню»121.
Проте першими торувати шлях до України почали шведи. Ще на початку XVII ст., коли Карл ІХ узяв активну участь у подіях, пов’язаних з російською «Сму*тою», шведський дипломат Петрус Петреюс (Пер Персон), який перебував тоді в Москві і якому було доручено добитися дозволу для кількох татар, що поверта*лися зі Швеції, проїхати через російські землі до Криму, мав нагоду трохи ближ*че познайомитися з українськими землями. «Та лише Густав II Адольф, готую*чись до великої релігійної війни, звернув свою увагу на південно-східну Європу і геніально передбачив, що шукати союзників проти папізму та ворогів Швеції не*обхідно на сході й півдні, на невідомих ще теренах між Дніпром та Дністром», — писав на початку минулого століття шведський дослідник Альфред Єнсен122.
У 1626 шведський дворянин Георг Бернгард від імені шведського короля просив дозволу вільного проїзду через російські землі до Запорожжя. «Але цар, не без підстав запідозривши за цим наміром дипломатичну місію, відмовив у проханні. Про те, щоб пропустити шведських послів на Україну, не могло бути й мови», — зазначав Єнсен123. Густав Адольф намагався увійти в безпосередні стосунки з ук*раїнцями. 1631 року капітан Петер Ляміраль та прапорщик Якоб де Грев передали гетьману реєстрових козаків Івану Кулазі-Петражицькому королівське послання, у якому козакам обіцялася подвійна платня порівняно з тою, що їм встановили поляки, якщо вони «стануть проти поляків на боці шведського короля і ніколи не братимуть участі у жодній війні спільно з польським королем». Проте козаки ніяк не відреагували на послання. «Далекоглядні плани були на певний час відкладені, у зв’язку зі смертю Густава Адольфа, але за них з подвійною енергією узявся Карл X Густав, гідний продовжувач геніальної політики попередника», — писав шведсь*кий вчений124.
Отже, інтереси Богданової Козацької держави і Шведського королівства були обопільними. Обидві сторони були зацікавлені у людських ресурсах і воєнній потузі одна іншої. Хмельницький, запропонувавши союз Швеції, по суті, не зро*бив нічого нового. Він пам’ятав устремління шведів на південному фланзі їх екс*пансії, і його пропозиція Карлу Х знайшла дуже швидкий відгук. У тому разі, якби українсько-шведський союз набув реального змісту, ще й з Трансільванією на додаток, геополітична мапа Європи мала би зовсім інший вигляд. Розподіл Польщі стався би на півтора століття раніше. При цьому мудрі політики — Богдан Хмельницький та Карл Х — не стали би знищувати Польщу як державу, що зроби*ли Росія, Австрія та Пруссія наприкінці XVIII століття. Радше за все, Польща б залишилася у своїх природних етнічних кордонах, що тільки би сприяло її зміцнен*ню як національної держави. Але історична доля розпорядилася інакше. На заваді природному процесу постала Росія. І смерть найвидатнішого українського політика — Богдана Хмельницького.
Іван Мазепа тільки підхопив недовершену справу свого великого попередни*ка. Причому у його первісних геополітичних планах не було розрахунків на Шве*цію. Він будував свою власну державу, не без підстав сподіваючись, що вона через кількадесят років не поступатиметься у своїй могутності безпосереднім сусідам — Польщі та Росії. Але Північна війна, розв’язана Петром І, зруйнувала мирні будів*ничі плани Мазепи. Він змушений був брати в ній участь як союзник Росії.
Та повернімося до Швеції. Її геополітична потуга базувалася виключно на армії. Аналіз цього явища досконально здійснив російський дослідник у своїй книзі «Карл ХІІ», що вийшла нещодавно у серії ЖЗЛ. «Король Карл XH на початку свого правління мав у своєму розпорядженні усередині метрополії 34 тисячі піхо*тинців і кавалеристів і флот з 38 лінійними кораблями, 8 фрегатами й 15 тисяча*ми матросів, а на всій території королівства, включаючи заморські території й провінції, шведська армія налічувала близько 115 тисяч чоловік. (Такої армії Ро*сія Петра Першого дозволити собі ніколи не могла)», — пише Борис Григор’єв125. Попри всю необізнаність автора в українських справах (називає «Марію», тобто Мотрю Кочубей «молодою дружиною Мазепи»126), мусимо визнати, що шведські архіви він опрацював добросовісно. І зробив дуже слушний висновок. «І все б було гарно, але королівство Швеція страждало одним недоліком: у ньому було мало людей. По щільності населення Швеція займала одне з останніх місць у Європі, на всій території з півночі на південь і з заходу на схід, включаючи заморські провінції, проживало не більше трьох мільйонів жителів, у той час як навіть у слаборозвиненій Польщі його було в чотири рази більше. І які люди заселяли Швецію? 80 відсотків населення становили селяни. Ремісників, купців, буржу*азії, не говорячи вже про вчених людей, було мізерно мало. Продуктивність краї*ни. сильно відставала від продуктивності передових країн Європи — Голландії, Англії й Франції. З таким населенням освоювати завойовані території або втри*мувати їх з кожним десятиліттям ставало усе важче й важче», — зазначає Григор’єв127. Облишимо поза увагою його твердження відносно «слабої розвиненості Польщі», позаяк автор, крім історії Швеції, не переймався історією суміжних країн. Для нас у даному випадку вкрай важливий його обґрунтований висновок щодо кількісного та якісного складу населення Швеції.
Так, імперська Швеція без союзників просто була не в змозі контролювати територію 900 тисяч квадратних кілометрів. Але ж мислима Мазепою держава з територією 400 тисяч кв. км і з майже вдвічі більшим, підкреслимо — на відміну від Швеції — моноетнічним населенням мала всі підстави для свого незалежного від будь-кого статусу.
Що ж стосується якісних характеристик українського населення, то вони не викликали жодних сумнівів у його здатності до державотворення. Дуже цікаве свідчення щодо освітнього рівня українців залишив син антиохійського патріарха Макарія Павло Алепський, який у 1656 р. разом з батьком проїхав усю Україну. «Починаючи із цього міста (Рашкова, нині — Чернівецька область. — О. Д.) й по всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що збудила наш подив: всі вони, за винятком деяких, навіть більшість їхніх дружин і дочок, умі*ють читати й знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, свяще*ники навчають сиріт і не залишають їх валандатися по вулицях невігласами». І знову: «діти численніші трави й усі вміють читати, навіть сироти»128.
Мазепі дістався дуже добрий і якісний спадок. І він, треба віддати йому на*лежне, робив усе, аби той спадок примножити.
цікава стаття.
Очевидно що для побудови міцної Української держави починаючи ще з початку 17 століття людських і матеріальних ресурсів було більш ніж достатньо.Більше ніж в Швеції,Литви,Австрії,Кримь ого Ханства,і так само як в Польші і Мордора.Але нажаль цими ресурсами крайне неефективно розпоряджалися,і стабільна українсько-козацька держава так і не з"явилася на світ.Навіть сам Хмельницький коли він тільки розпочинав національно-визвольну війну не дозрів до ідеї незалежності.А коли осознав шо добитися поставлених задач і цілей які він ставив напередодні війни,можна будучи тільки господарем на своїй власній землі,то колосальна людська енергія була вже вичерпана В результаті хто контролював Україну той був господарем в регіоні. ВЛК і Польша переживали розквіт коли контролювали українську територію і населення. Кримське Ханство переживало період найбільшого розквіту коли спокійно без перешкод грабувало і забирало сотні тисяч слов"янських рабів яких продавало на ринках і мало з того нехілий профіт. Але і Литві і Польші і Кримському Ханству наступила срака коли Мордор піднявся за рахунок українського ресурса.
Ой, Богдане, Богдане, славний наш гетьмане, нащо оддав Україну москалям поганим...
Якби взимку 1648 року Хмельницький не повернув військо до Києва - то мали б 4 мільйонну Гетьманщину і не потрібний би був ніякий протекторат
Спойлер:
У наведеній вище статті С. Коваленка про геополітичну доктрину Богдана Хмельницького автор зіставляє кількість населення тодішньої України та її сусідів. Ось його цифрові викладки:
Козацька Україна — 2 млн. чол.;
Річ Посполита — 7 млн. чол.;
Московське царство — 5 млн. чол.;
Кримське ханство — 2 млн. чол. (з них — 1 млн. полонених українців);
Молдавське князівство — 1 млн. чол.99
Проблему зрівняння балансу з Річчю Посполитою, на думку С. Коваленка, можна було вирішувати шляхом відторгнення від неї та приєднання до українсь*кої держави воєводств, заселених українцями. «Це могло додати українській дер*жаві 3 млн. осіб і у такий спосіб зменшити кількість населення Речі Посполитої. Тобто протистояння 2 млн. людності української держави і 7 млн. — Речі Поспо*литої могли перетворитися на 5 млн. проти 4 млн. відповідно», — пише дослідник100.
Попри певну механістичність, а також деякі сумнівні цифри (зокрема, насе*лення Кримського ханства подається з посиланням на уславленого турецького мандрівника Евлія Челебі, відомого своїми перебільшеннями; на жаль, інших да*них не маємо), креслення С. Коваленка в цілому правильно відображують ситуа*цію. Спробуємо внести деякі уточнення й спроектувати його модель на мислиму державу гетьмана Мазепи та її геополітичні перспективи.
Отже, Козацька держава. Після Андрусівського перемир’я та Вічного миру під владою Мазепи опинилася половина Богданової держави. Територія Гетьманщи*ни скоротилася приблизно вдвічі й дорівнювала території Бранденбургу. За підра*хунками Сергія Павленка, населення Гетьманщини становило 1,2 млн. осіб (за іншими даними — 1,5 та 1,8 мільйона)101. Денис Журавльов наводить схожі циф*ри: 1 — 1,5 млн. чоловік102. Ми ж у своїх розрахунках будемо спиратися на цифру, визначену в академічному виданні Інституту історії АН УРСР, позаяк у питаннях, що не торкалися ідеології, українська радянська історіографія була неупередженою і коректною. Отож у багатотомній «Історії Української РСР» населення Ліво*бережної України на кінець XVII ст. обчислюється у 1,5 млн. чоловік103. Як бачи*мо, і за людністю Гетьманщина була схожа на Бранденбург, з якого постала найпо*тужніша на сьогодні європейська держава — Німеччина.
Точні дані щодо українського населення маємо за 1719 рік. Тоді в Лівобережній Україні українців жило 1755,4 тис. чол., Правобережній — 2138 тис. чол.104. «У 1719 р. на землях, підкорених двома імперіями, мешкало майже 5740 тис. ук*раїнців, у тому числі на землях Росії — 4449,8 тис.», — наводить дані В. О. Романцов105. Зазначимо, що дослідник дещо поквапився приєднувати західноукраїнські землі до складу Австро-Угорської імперії — тоді, до розподілів Польщі, вони нале*жали Речі Посполитій. Тут для нас важливе визначення точної цифри українсько*го населення. Отже, на Правобережній та Лівобережній Україні мешкало майже 4 млн. чол.; на етнічних українських землях — понад 5,7 млн. чоловік. Чи достатньо було цього для контролю над мислимою Мазепою державою? Для відповіді на це запитання поглянемо на суміжні країни.
Річ Посполита. У часи її піднесення на початку XVII ст. територія держави сягала 1040 тис. кв. кілометрів з населенням 11 млн. чоловік106. Це була, безумов*но, найпотужніша держава Східної Європи. Та з 1620-х рр. Польща почала втрача*ти свої землі. Але за оцінками провідних істориків, її територія в XVII ст. стано*вила 940 000 кв. кілометрів107. І вже в середині того століття населення країни скоротилося до 7 млн. чоловік108. Фатальною для Речі Посполитої стала револю*ція Богдана Хмельницького. Відтоді Польща поступово, проте невпинно втрачає свою територію, допоки зовсім не перестала існувати під тиском могутніх сусідів, які розподілили її наприкінці XVIH століття. «Політична перевага Польщі в Східній Европі, в XV і XVI столітті безперечна, опиралася, однак, все-таки на посіданні великої, й багатої України. Коли українська визвольна війна 1648 р. утворила українську Гетьманщину й вона прилучилася 1654 р. до Московщини, зараз наступило рішуче пересунення сил у всій Східній Европі. Московщина, що півстоліття тому назад стояла (почасти завдяки Польщі) над берегом пропасти, прийшла через федерацію з Україною до переваги в Східній Европі й стала по дальшому півстолітті могутньою Російською Імперією», — писав Степан Рудницький109. Отже, Україна стала тим «важелем», що докорінно змінив усю геополітичну ситуацію в Європі.
Тепер погляньмо у бік нової геополітичної суперпотуги — Росії. На відміну від Польщі, дані про її населення нам доведеться витягати з різних, інколи суперечли*вих джерел. Для початку перегорнемо сторінки монографії учня класика російсь*кої історіографії Василя Ключевського — Павла Мілюкова. Він стверджував, що на час смерті Петра І населення Росії дорівнювало приблизно 13 млн. чоловік110. Але потім історик робить непоправну, з точки зору російської імперської історіо*графії, помилку. «Число дворів від 1678 до 1710 року зменшилося на 20%, тобто одна п’ята дворів, що сплачували податки, зникла»111. Це означало, що «прорубу*вання вікна в Європу» коштувало Росії п’ятої частки населення. Може, саме тому, вельми цікава книжка Мілюкова не перевидавалася ані в радянські часи, ані після них.
Та в даному випадку нас більше цікавлять останні дані російської історичної та демографічної науки. «Населення, розкидане по величезному просторі Росії, ста*новило наприкінці XVH століття всього лише 5,6 млн. чоловік», — пише доктор історичних наук, професор Євген Анісімов. «У сусідній, порівняно невеликій Польщі жило 8 млн. чоловік, а про Францію, де було 19 млн. чоловік, не доводить*ся й говорити — густонаселена по тих часах країна!», — додає він112.
Чому така величезна розбіжність у цифрах? А тому, що Мілюков рахував усе населення Російської імперії, а сучасний вчений цілком слушно обмежився суто російською людністю країни, відносячи до неї й українців. Адже неросійське на*селення тодішньої імперії було радше її геополітичним мінусом, аніж плюсом. І такий стан справ зберігався відтоді, як Росія почала реально перетворюватися на імперію з другої половини XVI ст. після завоювання Казанського і Астрахансько*го ханств. З того часу так звані національні меншини беруть активну участь в усіх повстаннях, селянських війнах та революціях в Росії, послаблюючи її державний організм. Не була винятком і петровська епоха, коли Московія юридично пере*творилася на Російську імперію. Так, у повстанні Кодратія Булавіна 1707 — 1708 рр. «активну участь взяли. пригноблені народності — татари, мордва та ін.»113.
Англійський дипломат Чарльз Вітворт, який був свідком тих подій, мав усі підстави стверджувати: «при підрахунку сил царя варто враховувати лише голов*ним чином природних московітів; тільки з них формуються й складаються його регулярні війська, за винятком невеликих доповнень із мордви й черемиських татар, які поступово були цивілізовані й підкорені»114. Далі дипломат наводив чисельність тих самих московітів. За його підрахунками, вона становила 6 540 000 чоловік; за іншими його даними — 4 200 000 душ115. Тобто маємо цифру, яка прак*тично збігається з даними Євгена Анісімова. Зауважимо, що складником цифри Анісімова є українське населення Лівобережжя, яке становило приблизно 1,5 млн. чоловік.
Таким чином, зіставлення кількості населення українських земель з населен*ням Польщі та Росії показує, що українці за людськими ресурсами практично не поступалися суміжним державам. І цих ресурсів цілком вистачало на державо*творення. Більше того, протягом наступних двох століть українці випереджали своїх сусідів по темпах росту населення. «З початком нинішнього [XX] століття були числа уродин і приросту людей на Україні такі: Волинь — 4,5% і 2%, Поділля — 4,3% і 1,8%, Київщина — 4% і 1,4%, Херсонщина — 4,5% і 2%, Таврія — 4,2% і 1,9%, Катеринославщина — 5,6% і 2,8%, Чернігівщина — 4,6% і 2%, Полтавщина — 4,3% і 1,9%, Харківщина — 4,9% і 2%», — писав Степан Рудницький. І далі: «На сотню людей прибуває на Україні щороку двох. У Франції двох прибуде за більш як 10 літ! Навіть у Німеччині прибуває за десять літ лиш 14 людей — у нас звиш 20. От у сім є й надія. Вже тепер українці множаться значно сильнійше, як інші народи Європи»116. І в іншому місці: «цифра родин (середня 4,5% річно, доходить, пр., у Катеринославщині до, 5,6% річно!) — найбільша в Европі, а може, й по всій Землі.
Коли не така велика смертність дрібної дітвори, яка знов випливає з низького стану освіти, то природний приріст українців (2%), і так найбільший поміж наро*дами Европи, був би ще кращий»117.
Ще однією промовистою ілюстрацією сприятливого демографічного розвит*ку українських земель є підрахунки П. Мілюковим щільності населення восьми російських губерній в рамках адміністративно-територіального поділу країни Петра І. У 1724 р. найбільш густо заселеною була Московська губернія — 29,4 чол. на кв. версту. У Київській губернії (тобто Україні) ця цифра дорівнювала 11,2 чоловіка. Але, за даними на 1885 р., ситуація суттєво змінилася. У Московській губернії щільність досягла 42,5, а в Київській — 55,2! Третє місце посідала Азовсь*ка губернія, що значною мірою заселялася українцями — 42,1 чоловіка118. Отже, Україна впевнено виходила на європейські показники. На кінець ХІХ ст. щільність населення становила: в Австро-Угорщині — 63,8 чол. на кв. кілометр; у Франції — 71,5; у Німеччині — 91,5 і т. д.119
Треба зазначити, що ці тенденції досить чітко окреслилися за часів Мазепи й він як далекоглядний політик мав їх відчувати.
І ще одне, хоча й опосередковане свідчення того, що у Мазепи вистачило би людського матеріалу для побудови незалежної держави. Йдеться про історичний досвід Швеції.
«У першій половині XVH ст. Швеція досягла своєї давньої заповітної мети — затвердила за собою панування на Балтиці (так званий Балтійський домінат). Найбільше вона одержала по Вестфальському миру 1648 р.: відтепер і південні береги Балтійського моря або повністю ввійшли до складу Швеції, або перейшли під її контроль. Балтійське море дійсно перетворилося на «шведське озеро». Та*ким чином, у Північній Європі після Тридцятирічної війни виникла велика дер*жава. У ній налічувалося до 3 млн. населення, що складалося зі шведів, фінів, карел, росіян, естонців, латишів, німців, датчан. Великодержавна політика Швеції порушувала життєві інтереси Росії, Польщі, Німеччини, інших країн, зацікавле*них у балтійській торгівлі», — зазначалося в радянській багатотомній Всесвітній історії120. За підрахунками автора цієї статті, територія, контрольована Швецією у період її найбільшої могутності, становила близько 900 тис. кв. кілометрів. Це була багатонаціональна держава імперського характеру. Шведи розуміли, що сусідні країни, «зацікавлені в балтійській торгівлі», теж мають імперські устремління й спробують відібрати у них завойовані території, для чого можуть у перспективі утворити коаліцію, як воно згодом і сталося. Тому Шведська імперія шукала собі союзників для протистояння своїм могутнішим за людськими ресурсами супро*тивникам.
В українській історіографії усталилася думка, що ініціатором шведсько-україн*ського союзу був Богдан Хмельницький, який 1650 р. звернувся до шведської королеви Христини пропонуючи їй воєнний союз проти Речі Посполитої, а потім налагодив тісні стосунки з Карлом Х. Про це казав під час укладення Корсунської угоди Іван Виговський: «Ми, Іван Виговський, гетьман війська Запорізького з усім військом Запорізьким тим заявляємо — сповняючи наміри покійного Б. Хм., нашого попередника, що для загального добра всього війська постановив був війти в згоду і союз з початку з світлішою королевою Христиною, а потім з щасливо нині пануючим Карлом-Густавом королем шведським й. мл., ми не захотіли відсту*пити від цих його спасенних замірів прагнучи так само бачити в як найкращім розцвіті військо Запорізьке, а його привілегії й вільності в повнім захованню»121.
Проте першими торувати шлях до України почали шведи. Ще на початку XVII ст., коли Карл ІХ узяв активну участь у подіях, пов’язаних з російською «Сму*тою», шведський дипломат Петрус Петреюс (Пер Персон), який перебував тоді в Москві і якому було доручено добитися дозволу для кількох татар, що поверта*лися зі Швеції, проїхати через російські землі до Криму, мав нагоду трохи ближ*че познайомитися з українськими землями. «Та лише Густав II Адольф, готую*чись до великої релігійної війни, звернув свою увагу на південно-східну Європу і геніально передбачив, що шукати союзників проти папізму та ворогів Швеції не*обхідно на сході й півдні, на невідомих ще теренах між Дніпром та Дністром», — писав на початку минулого століття шведський дослідник Альфред Єнсен122.
У 1626 шведський дворянин Георг Бернгард від імені шведського короля просив дозволу вільного проїзду через російські землі до Запорожжя. «Але цар, не без підстав запідозривши за цим наміром дипломатичну місію, відмовив у проханні. Про те, щоб пропустити шведських послів на Україну, не могло бути й мови», — зазначав Єнсен123. Густав Адольф намагався увійти в безпосередні стосунки з ук*раїнцями. 1631 року капітан Петер Ляміраль та прапорщик Якоб де Грев передали гетьману реєстрових козаків Івану Кулазі-Петражицькому королівське послання, у якому козакам обіцялася подвійна платня порівняно з тою, що їм встановили поляки, якщо вони «стануть проти поляків на боці шведського короля і ніколи не братимуть участі у жодній війні спільно з польським королем». Проте козаки ніяк не відреагували на послання. «Далекоглядні плани були на певний час відкладені, у зв’язку зі смертю Густава Адольфа, але за них з подвійною енергією узявся Карл X Густав, гідний продовжувач геніальної політики попередника», — писав шведсь*кий вчений124.
Отже, інтереси Богданової Козацької держави і Шведського королівства були обопільними. Обидві сторони були зацікавлені у людських ресурсах і воєнній потузі одна іншої. Хмельницький, запропонувавши союз Швеції, по суті, не зро*бив нічого нового. Він пам’ятав устремління шведів на південному фланзі їх екс*пансії, і його пропозиція Карлу Х знайшла дуже швидкий відгук. У тому разі, якби українсько-шведський союз набув реального змісту, ще й з Трансільванією на додаток, геополітична мапа Європи мала би зовсім інший вигляд. Розподіл Польщі стався би на півтора століття раніше. При цьому мудрі політики — Богдан Хмельницький та Карл Х — не стали би знищувати Польщу як державу, що зроби*ли Росія, Австрія та Пруссія наприкінці XVIII століття. Радше за все, Польща б залишилася у своїх природних етнічних кордонах, що тільки би сприяло її зміцнен*ню як національної держави. Але історична доля розпорядилася інакше. На заваді природному процесу постала Росія. І смерть найвидатнішого українського політика — Богдана Хмельницького.
Іван Мазепа тільки підхопив недовершену справу свого великого попередни*ка. Причому у його первісних геополітичних планах не було розрахунків на Шве*цію. Він будував свою власну державу, не без підстав сподіваючись, що вона через кількадесят років не поступатиметься у своїй могутності безпосереднім сусідам — Польщі та Росії. Але Північна війна, розв’язана Петром І, зруйнувала мирні будів*ничі плани Мазепи. Він змушений був брати в ній участь як союзник Росії.
Та повернімося до Швеції. Її геополітична потуга базувалася виключно на армії. Аналіз цього явища досконально здійснив російський дослідник у своїй книзі «Карл ХІІ», що вийшла нещодавно у серії ЖЗЛ. «Король Карл XH на початку свого правління мав у своєму розпорядженні усередині метрополії 34 тисячі піхо*тинців і кавалеристів і флот з 38 лінійними кораблями, 8 фрегатами й 15 тисяча*ми матросів, а на всій території королівства, включаючи заморські території й провінції, шведська армія налічувала близько 115 тисяч чоловік. (Такої армії Ро*сія Петра Першого дозволити собі ніколи не могла)», — пише Борис Григор’єв125. Попри всю необізнаність автора в українських справах (називає «Марію», тобто Мотрю Кочубей «молодою дружиною Мазепи»126), мусимо визнати, що шведські архіви він опрацював добросовісно. І зробив дуже слушний висновок. «І все б було гарно, але королівство Швеція страждало одним недоліком: у ньому було мало людей. По щільності населення Швеція займала одне з останніх місць у Європі, на всій території з півночі на південь і з заходу на схід, включаючи заморські провінції, проживало не більше трьох мільйонів жителів, у той час як навіть у слаборозвиненій Польщі його було в чотири рази більше. І які люди заселяли Швецію? 80 відсотків населення становили селяни. Ремісників, купців, буржу*азії, не говорячи вже про вчених людей, було мізерно мало. Продуктивність краї*ни. сильно відставала від продуктивності передових країн Європи — Голландії, Англії й Франції. З таким населенням освоювати завойовані території або втри*мувати їх з кожним десятиліттям ставало усе важче й важче», — зазначає Григор’єв127. Облишимо поза увагою його твердження відносно «слабої розвиненості Польщі», позаяк автор, крім історії Швеції, не переймався історією суміжних країн. Для нас у даному випадку вкрай важливий його обґрунтований висновок щодо кількісного та якісного складу населення Швеції.
Так, імперська Швеція без союзників просто була не в змозі контролювати територію 900 тисяч квадратних кілометрів. Але ж мислима Мазепою держава з територією 400 тисяч кв. км і з майже вдвічі більшим, підкреслимо — на відміну від Швеції — моноетнічним населенням мала всі підстави для свого незалежного від будь-кого статусу.
Що ж стосується якісних характеристик українського населення, то вони не викликали жодних сумнівів у його здатності до державотворення. Дуже цікаве свідчення щодо освітнього рівня українців залишив син антиохійського патріарха Макарія Павло Алепський, який у 1656 р. разом з батьком проїхав усю Україну. «Починаючи із цього міста (Рашкова, нині — Чернівецька область. — О. Д.) й по всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що збудила наш подив: всі вони, за винятком деяких, навіть більшість їхніх дружин і дочок, умі*ють читати й знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, свяще*ники навчають сиріт і не залишають їх валандатися по вулицях невігласами». І знову: «діти численніші трави й усі вміють читати, навіть сироти»128.
Мазепі дістався дуже добрий і якісний спадок. І він, треба віддати йому на*лежне, робив усе, аби той спадок примножити.
А як що до донських козаків? Хтось цікавився їхнім зародженням та етногенезом?
Їх в 15-17 століттях можна було вважати українцями?
Передголоссям козацької доби на Доні було бродництво та втікання сіверян (севрюків) у пониззя Сіверського Дінця після захоплення Сіверщини Московією.
1549 роком датовані скарги татарського князя Юсупа та відповідь на них Івана IV. Татарський князь скаржився на свавільства козаків, а цар відповідав: вони йому не підлягають. Юсуп в одній із скарг говорить: «козаки Севрюки, которые на Дону стоят», а в іншій згадує про те, що якісь «свавільники» поробили собі «городи» на Дону і б'ють послів.
Головне Донське військо (1570–1671) — військове державне формування на землях Донщини, визначене грамотою московського царя Івана Грозного 3 січня 1570 року. Головне Донське військо проте залишалося самостійним формуванням. До визнання московським царем, донські козаки мали старшину і центр у стані Раздорська. Грамота московського царя була важливим політичним кроком на противагу відносинам козаків з польським королем, який пов'язав Донщину з Московською державою. Грамота московського царя поклала початок приборканню донців і реорганізації вольностей на керовані свободи в устрої війська.
Донське козацтво сформувалося в другій половині 16 століття в нижній течії Дону, на незайманій території між Кримським ханством і Московією. Основу війська складали русини, московити, кримські і ногайські татари, що належали до різних соціальних верст. 1570 року козаки прийняли протекторат московського царя Івана Грозного і стали називатися Донським військом. Їхнім центром стала станиця Роздорська, а з 1644 року — місто Старочеркаськ. Залежність донців від Москви була формальною. З одного боку вони брали участь у ліквідації Сибірського ханства 1598 року, що було приєднано до Московії, і сприяли московській експансії в Азію. Проте під час московсько-польської війни 1605–1618 років козаки підтримували самозванців на московський престол і брали участь в антиурядовому повстанні Болотнікова 1606–1607 років. Разом із запорожцями донці ходили у самовільні походи на Крим, Московію, Персію, здійснювали грабіжницькі походи в акваторії Каспійського і Чорного морів. 1637 року козаки разом захопили османську фортецю Азов, яку утримували 5 років. У 1648–1657 роках частина донців підтримувала запорожців у боротьбі проти Речі Посполитої.
У 1670–1671 роках донські козаки під проводом Степана Разіна підняли на півдні Московії велике повстання, що було придушене царськими військами. В результаті поразки, Москва обмежила автономію донців, реорганізувавши їх у Донське козацьке військо. Воно брало участь у Азовських походах Петра І та Північній війні 1700–1721 років. Проте подальший наступ московитів на козацьке самоврядування спричинило нове козацьке повстання 1707–1709 років під проводом отамана Кіндрата Булавіна, що розвинулося в донсько-московську війну. Московія, перетворена на Російську імперію, жорстко придушила виступ, зменшила володіння Донського війська й скасувала його автономію. 1716 року відносини з козаками стали проводитися не через Посольський приказ, як з усіма державами, а Урядовий сенат. 1721 військо перейшло у відомство Військової колегії, перетворившись на підрозділ царської армії, що очолювався наказними, а не виборними отаманами. Воно брало участь у Перському поході 1722–1723 років, Семирічній війні 1756–1763 років проти Пруссії, російсько-турецьких війнах 1735–1739 і 1768–1774 років, придушенні козацького повстання під проводом Омеляна Пугачова. 1786 року на території донців була утворена російська адміністративна одиниця — земля війська Донського, перетворена 1870 року на область війська Донського.
Від 1709 року, з часу каральних походів супроти булавінців, перебували «на ножах» з козаками Гетьманщини. Ще гірші взаємини, від початку XVIII ст., склалися у донців з запорожцями через сварки з приводу кордонів. На думку В. Мороза у 1708 р. внаслідок вирізання донського козацтва була здійснена зміна етнічного складу Подоння з переважно українського на переважно російський.
У 1760-х роках російський генерал Алєксандр Ріґєльман, майбутній автор історичних праць про українських і донських козаків, побував на Дону. Його здивуванню не було меж: донці, попри культивовані уявлення про них як про невід’ємну частину російського світу, навідріз відмовлялися ототожнювати себе з росіянами. «Кпинять, – писав ошелешений Ріґєльман, – неначе вони від якихось вільних людей, а надто від черкас і гірських народів взялися і для того вважають, що походять не від московських людей, і мислять себе тільки обрусілими, живучи при Росії, а не російськими людьми, і з такої їхньої уяви ніколи себе московськими людьми не називають; не люблять, хто їх москалем назве, і відповідають на те, що «я не москаль, але руський і то за законом та вірою православною, а не за природою».
А в 1778-му на козацькій раді донського містечка Черкаська було покарано козака Данила Кочергіна за те, що обізвав свого зятя «російською людиною». Бідолаху втопили в річці – дали «досхочу води з Дону напитися», як тоді висловлювалися донці.
Таке різке протиставлення себе росіянам зберігалося в середовищі донських козаків аж до трагічного більшовицького «розкозачення» Дону в 1921–1922 роках, та й то попри те, що Московія/Російська імперія від XVIIІ століття щосили намагалася вкоренити міф про Донську землю як органічну російську територію.
Подеколи кількість запорожців на Дону значно перевищувала чисельність донців, як-от у 1638 році (10 тис. проти 5–5,5 тис.). Отаман українських козаків Матяш у 1638 році навіть пробував проголосити володінням Війська Запорозького фортецю Азов, в успішне взяття якої в 1637-му вони зробили значно більший внесок, ніж донці.
Для істориків є загальновідомим факт, що перші сто років існування козаків на Дону були тісно пов‘язані з Запорозькою Січчю. У цей період всі отамани на Дону, як і більшість козаків, були вихідцями з України. І навіть ще до ліквідації Запорозької Січі у 1775 році в ряду інших 38 куренів існував курінь вихідців із річки Дон, так званий Дінський курінь Війська Запорозького Низового.
Центром українського націоналізму наприкінці 18 століття, в десятиріччя останнього подиху Гетьманщини, був в Новгород-Сіверському. Там діяв патріотичний гурток який намагався супротивитись повзучої і остаточної анексії кацапщиною. Кульмінацією була відчайдушна дипломатична місія Василя Капніста в Берлін залучитись підтримкою німців в якості союзників у війні за незалежність. Їх діяльність та рух ще мало досліджені.
Черкаський замок, збудований у 1549—1552 роках, він був опорним пунктом проти набігів татар та місцем зібрання козаків зі всієї України, ще під час формування перших Запорізьких січей, думаю предки багатьох наших форумчан в ньому побували
Черкаський замок, збудований у 1549—1552 роках, він був опорним пунктом проти набігів татар та місцем зібрання козаків зі всієї України, ще під час формування перших Запорізьких січей, думаю предки багатьох наших форумчан в ньому побували http://forum.zamki-kreposti.com.ua/u...1387282424.jpg
Будував Замок таким, який зображений на картині, Остафій Дашкевич.
Так, світлина з краєзнавчого музею. Саме із за цього зображення і моделі будинку Б. Хмельницького, я почав займатися історією України, козацької доби. 2006-2007 роки. 2006 відбулась, перша поїдка до козацької першої столиці- Чигирина.
Відповісти з цитатою
В результаті хто контролював Україну той був господарем в регіоні. ВЛК і Польша переживали розквіт коли контролювали українську територію і населення. Кримське Ханство переживало період найбільшого розквіту коли спокійно без перешкод грабувало і забирало сотні тисяч слов"янських рабів яких продавало на ринках і мало з того нехілий профіт. Але і Литві і Польші і Кримському Ханству наступила срака коли Мордор піднявся за рахунок українського ресурса.
Originally Posted by USSR-UA
ха, тільки що слухав це під сніданок )
